Знову це очікування тих самих конвертиків, справжніх поштових листів із вітаннями, квитків, куплених в останню мить, верхніх полиць в поїздах і несподіваних дзвінків. Чотири роки тому було очікування визнання за західним кордоном батьківщини і засніжений тиждень перед Різдвом, сповнений незвичних місцевостей Сянок, Устшики Дольні, Ржешув, переїзди, знов переїзди, діти-квіти «давайте я вам город скопаю», революційні пригоди, лимони і молоко, локальний штаб у нас вдома, кілька нічим непомітних свят і тільки торік, коли 1 січня стояла на вкритому кригою піщаному узбережжі, якось прийшло розуміння – добре, що ми зараз тут є. Просто існуємо, просто приїжджаємо через пів країни щоб випити вина і поговорити, просто не втрачаємо одне одного. За цей рік сталось багато з того, не мало б ніколи статися. Подовжились вдвічі церковні списки з іменами – близьких і не дуже. Це наче як відбудовується твій особистий цвинтар – з друзів і рідних, і випадкових знайомих. Пишучи сьогодні той список, я зрозуміла, що найбільше за все хочу, щоб він хоч якийсь час не подовжувався. Хоча б рік не додавати нікого. Все інше обов’язково відбудеться, як казав хтось розумний – хочемо ми того чи ні, сподіваємось чи ні.

Шість новел в пошуках режисера. Театральна прогулянка новелами Луїджі Піранделло

Шість новел в пошуках режисера. Театральна прогулянка новелами Луїджі Піранделло

(Не)критичні замітки з вистави «В саме серце. Театральна прогулянка по Піранделло» Дмитра Захоженко. Моє щире захоплення виражається приблизно так. Писати про театр – захоплення, тому можна дозволити собі трошки сентиментальності. 

Фотоімпровізація «Життя: частки. Живе-неживе. Дійсне-вигадане»

Саме таку назву має виставка Надії Мельниченко та  Люди Lual, що триватиме у галереї «P.art.com» з 5 по 19 лютого.

Непросто визначити жанр  фотографій, що об’єднавшись отримали назву фотоімпровізації. Оформлені  в незвичній для галерей манері, з застосування різних  hand-made технік, чорно-білі та кольорові фотографії створюють ефект множинних реальностей, відзнятих з пам’яті авторок. Живе й неживе представлене людськими історіями-істотами, тваринами, покинутими і відтвореними ландшафтами,  дітьми, квітами, стихіями, камінням, безкрайніми кукурудзяними полями, гербаріями і піщаними мисами. За кожним знімком дійсності – живої і неживої – вгадується відбиток якихось важливих-мінливих подій чи станів, фрагментів пам’яті і настроїв,  самотності, або, навпаки, повноти взаємодії. У фотографіях простежується емоційні стані людей, зображених на них, або ж тих, хто знаходиться з іншого боку об’єктива. Засушені рослини, сходи, подвір’я, філіжанки з кавою, міські пустища – все це умовно неживе підкреслює вагомість життя, оздобленого цими орнаментами. Майстерність схоплених кадрів на вулицях, автостанціях, театральних залах так чи інакше натякає на швидкоплинність життя і на те, наскільки крихкими насправді є щоденні враження.

Дійсне й вигадане у виставці насправді настільки поєднані, що «дійсність» представлених на розсуд публіки фотографій залишається під питанням, як і реальність світу, створеного нашою уявою з уламків мрій.  Що саме з представленого фотохудожницями є (не)вигаданим – чи природні ландшафти, чи почуття закоханих на площах, чи довірливість домашніх тварин, чи близькість схоплених обріїв – залишається на розсуд глядача.

Неоднорідність формату і стилю фотографій форматувати масштаби наших вражень від життя та його часток, обираючи ту чи іншу рамку для кожного фрагменту і дозволений простір для кожного настрою.

Дякую авторкам за можливість теплого спілкування, нестандартність поглядів та бажання поділитися власними «частками» з оточуючим світом.

P.S. Виставка триватиме ще два тижні у галереї «P.art.com» за адресою: м. Київ, вул. Рейтарська, 2.

 

ТЕАТР ДЛЯ ДІАЛОГУ: говорити мовою образів, змінювати світ

«Одне маленьке дерево краще за купу каміння»

Августо Боаль

Ініціатива «Театр для діалогу» діє в Україні трохи більше року. «Революційної» зими 2014 року група активістів запросила до різних українських міст (Київ, Чернігів, Львів, Донецьк, Чернівці) тренерів «театру пригнічених» з інших країн для проведення серії театральний майстер-класів. Так було започатковане нове мистецьке явище в українському культурному просторі.

Специфіка «Театру пригнічених» в тому, що його метою є повернути людині засоби створення мистецтва, тобто перевести мистецтво від споживацького акту до акту творчого. Це соціальний театр, і він має на меті не тільки викрити існуючі в соціумі протиріччя, але й залучити публіку до їх обговорення і знайди способи їх вирішення. При цьому з точки зору теоретиків «Театру пригнічених», він не є ані психологічною практикою, ані соціальним проектом, ані виключно мистецьким актом – це дещо більше, що включає в себе кожний з цих елементів, але ним не вичерпується.

«Театр пригнічених» має такі основні функції–відповісти на питання чому в світі забагато несправедливості, і що ми можемо і маємо зробити, аби змінити це? Як говорив засновник і теоретик «Театру пригнічених» - бразильський режисер, драматург та політик Августо Боаль, це не театр для тих, хто пригнічений, а театр для здійснення соціальних перетворень.

Наразі цей соціальний театр є розгалуженим мистецьким методом з великою кількістю окремих самодостатніх методик, які можуть бути використані як в межах театру, так і поза ним – у викладанні, громадських обговореннях, психологічному консультуванні, конфліктології, журналістиці й літературній діяльності, і це тільки вершечок айсберга. «Дерево» театру пригнічених символізує зростання цього методу від філософії через ігри та образи до «прямої дії» та зняття соціальної напруги.

Що ж таке театр пригнічених в українському контексті? В суспільстві надзвичайних подій, що стають повсякденністю? В умовах нестабільності, коли пригніченість – це не індивідуальний стан, а тривалий стан суспільства? Філософію цього соціально-мистецького руху можна умовно розділити на три структурні елементи – обговорення, створення образу, перетворення.

Перший етап – обговорення –це виявлення проблеми та визначення, наскільки вона гостра й актуальна, оповідання індивідуальних історії. Тут театр пригнічених трохи схожий на документальний театр. Всі образи не є заданими, а створюються під час обговорення індивідуальних історій, конструюються з типових соціальних досвідів. Далі відбувається найцікавіше – на основі власних переживань формуються живі яскраві образи, моделі ситуацій. Це другій етап, на якому можуть бути створені сценки, завмерлі скульптури, а також естетичний контекст – оточуючі їх звуки, рухи та інші елементи, що створюють впізнаваність. На цьому, власне, закінчується етап театру і починається діалог. Глядачі як спів-автори театральної взаємодії, можуть втрутитися в сюжет і змінити його за власним баченням. Так може відбутись скільки завгодно разів, поки всі з присутніх не продемонструють своє відчуття ситуації і можливості її змін.

Специфіка цього театру ще й в тому, що тут немає чіткого розподілу на «акторів» та «глядачів», а є колективна взаємодія, під час якої актори та умовна публіка змінюються місцями. В окремих випадках театр пригнічених може відбуватись не тільки в закритому просторі, а й у відкритому соціальному середовищі, як у випадку методу «невидимого театру», коли кілька акторів розігрують  ситуацію безпосередньо в соціальному оточенні –на вулиці, в транспорті, тощо, але інші учасники ситуації не знають про це і починають вибудовувати свою взаємодію певним чином, як в повсякденному житті. Такий «прихований» експеримент з дійсністю може дати багатий матеріал для подальшої творчості або –в подальшому «прямої дії». І цим евристична роль театру пригнічених далеко не обмежується.

Українське суспільство сьогодні- чи є потреба у діалозі?

Почавшись з театральних «діалогів» на тему Майдану, протестів, насильницьких і ненасильницьких засобів суспільних перетворень, український «Театр для діалогу» разом із українським соціумом пережив трансформацію і перехід на іншу стадію – від експерименту до ініціативи. Перший публічний виступ «Театру для діалогу» в Києві відбувся 16 лютого 2014 року в Українському домі і зібрав велику аудиторію. Представлені сценки, створені за методикою «форум-театру» сприяли подальшому висловленню часто протилежних позицій і – частково – загострювали протиріччя між мирними протестувальниками і тими, хто прагнув рішучості, між нейтральними спостерігачами і активістами, між старшими і досвідченими та імпульсивною молоддю – між тими соціальними групами, що в той чи інший спосіб хотіли змінити цю  реальність. Здається, після «діалогів» в Українському домі учасники пережили всі можливі емоції, окрім байдужості.

А за кілька днів почались масові розстріли протестувальників і вулиця Інститутська перетворився на алею загиблих героїв, а Майдан з простору свободи на простів жалоби. Відкриті питання залишились, додались інші – частково такі, які не мають відповідей й досі.

На одному з занять з театральної методики «веселка бажань», коли відпрацьовувалось уміння управляти власними бажаннями й прагненнями, надійшли трагічні повідомлення про перших, хто потрапив до «Небесної сотні». На телефон приходили тривожні смс-ки. Відчайдушні хлопці з нашої репетицій поїхали на Майдан – захищати тих, хто там залишився, допомагати тим, хто міг опинитися безпорадним перед трагедією, театр «прямої дії» не змусив себе чекати.

Згадуючи власні відчуття, мені здається, що якби не наші театральні експерименти з відчуттями, бажаннями і висловленням всіх пригнічуючи моментів на сцені, можливо, наслідки тієї зими для мене були б інакшими. Кожен із тренерів, які називаються в театрі пригнічених джокерами, дав нам окрім знань та навичок щось таке, що було на той час необхідним –впевненість, віру, усвідомлення значущості дій або пасивності. Власне, в цьому теж і полягало завдання їхньої з нам роботи і навчання. Протягом року встигли відбулись майстер-класи з різних соціальних проблеми – універсальних і тих, що тільки виникли з початком Майдану, навчились робити образи з себе самих, змальовувати досвід так, щоб можна було ого показати іншим, мандрувати по лабіринтам власних відчуттів.

Анексія Криму й військові дії на Сході додало нових тем для театральних діалогів – це і проблем вимушених переселенців, і сімейні конфлікти, що призводять до шекспірівських трагедій в локальному контексті, внутрішні і зовнішні кордони, що виростають між людьми, і безпорадність людини перед соціальними викликами. Із цим всім працює «Театр для діалогу» і сьогодні. Нещодавно в музеї Майдану відбулась театралізована екскурсія «Майдан сьогодні», основною метою якої було переосмислення досвіду Євромайдану 2013-2014 рр. Відвідувачі музею змогли долучитись до образів повстанців, волонтерів, беркутівців, посидіти на умовних барикадах і вирішити в який образ вони підтримують саме сьогодні.

Зараз у ініціативи з’явилось додаткове «надзавдання» - видати українською мовою книгу Августо Боаля «Ігри для акторів та не акторів» та презентувати її у різних містах України. Видання призначене для широкої аудиторії – від студентів мистецьких вузів до громадських активістів. Крім того, видання книги засновника «Театру пригнічених» дозволить познайомити з його принципами й методиками зацікавлену аудиторію і використовувати надбання «театру пригнічених» якомога ширше. Отже, можете заходити на сайт «Спільнокошт» за посиланням https://biggggidea.com/project/792/, щоб підтримати ініціативу фінансово або розповісти друзям в соціальних мережах про так можливість.

Сьогодні, в чергову символічну дату для України, є сподівання, що своєю діяльністю «Театр для діалогу» сприяє єднанню й солідарності українців, або дозволятиме частіше почути одне одного навіть в часи, коли стріляють «Гради», а почути це вже частково і пробачити.

Завершити  хочеться фразою Августо Боаля: «Майте мужність бути щасливими».

Знімаючи на планшет революцію або 2 день Євромайдану

"You know It's time for a change But how And where do you start?"//Gogol Bordello "It Is The Way You Name Your Ship" Нарешті виповзла на майдан, правда, ще вдень, коли людей було значно менше, але видавали стрічки і читали вірші (більш, ніж посередні, але, як кажуть, «з душею»), говорили про «жодних амністій», про майдан 2004 року і т.д. Враження таке, що міліції більше, ніж людей. Питання-чого оті «вперед cмотрящие» все-таки бояться? В цілому інтелігентні і милі люди, без жодних проявів несанкціонованої агресії, жодних наметів (по неперевіреними даним – спроби були, але їх не дали поставити). Така собі light-версія революція з планшетами, фотографуванням на телефон, стрічками, що відрізаються активістами з великих мотків оксамиту і роздаються всім охочим… Є таке відчуття, що суспільство завмирає в передчутті чого більшого, «в тиші напередодні бурі». Так згадались події дев’ятирічної данини (так довго не живуть, справді) – помаранчеві стрічки на дерева в харківському парку Шевченка, «помаранчеві бригади ще повернуться», Жадан, холод виборчих дільниць, ненормований графік проведення eкзит-полів, на двох з яких працювала. Замерзлі руки, опитування на виході, «девочки, вы как синие мороженые курицы», засудження і співчуття, чай, моя напарниця боялась, що в її рідному Куп’янську її проклянуть за помаранчеву стрічку, але все-таки її носила. Вся ця символіка, культурний код, звідкись бралась а впевненість в тому, що «свободу не спинити», прохідна заводу, де була виборча дільниця, і люди ідуть і ідуть віддавати свій голос, а значить, теж на щось сподіваються. Автобус, що ходить раз на годину, останні й о 20.00, голосування триває, ми фіксуємо, мерзнемо, куримо і віримо в світле майбутнє. Нам по 19 років, у нас ще стільки попереду – щастя і досвіду. Як виявилось пізніше, в основному – досвіду. Початок професії, початок прийняття особистих рішень, розмови про відповідальність соціолога та інші важливі штуки. Та осінь і початок зими були знаковими. Тепер у деяких з нас ( - Доброго дня, скільки вам років, подивіться, будь ласка, на картку, за кого з цих кандидатів ви щойно проголосували…) діти у другому класі, кредити, машини, відкриті шенгенські візи, борги, коханці, а хтось просто пише в графі «науковий ступінь» - кандидат соціологічних наук. І ніхто не програв, як казав старий мудрий Євген Гудзь – «вы можете осознать это, прочитав кучу книг или проснувшись утром в собственной блевотине, в любом случае не прогадаете». Так повільно триває біографія і непомітні осені, доки починається новий виток соціального вибуху. Два майдани тоді в Харкові – символічний знак нашого міста. Тоді ще не було масових фоток на телефон та інших девайсів, тому не має візуально документованих джерел, як не було і чітких планів на майбутнє, просто віра у щось краще, в який-такий політичний рок-н-рол, сімейні драми а-ля «комсомола на на вас не хватает» і все-таки це було одне з перших політичних рішень, яке запам’яталось. Тепер все інакше, але не значить, що не правильно. На сьоднішньому майдані, вже в Києві, все цивілізовано і дійсно схоже на Європу, багато тих, хто молодший за нашу непевну незалежність, у кого немає того багажу тихого розчарування попереднім Майданом. Хтось з них вивчав його в курсі історії, для більшості з них – це історія. Можливо, вони, знімаючи на всі можливі камери цей процес, щось змінять? І дійсно, стрічки мають бути тільки кольору прапору, бо інші політичні символи вкрай затерті. P.S. Наступного дня з усіх усюд люди їхали автобусами крізь дощову ніч на Майдан. Передчуття справжності і «я молитимусь за тебе і твій маршрут» (с) Жадан Напередодні 100—тисячного мітингу був густий туман і яскраве освітлення площ, сьогодні в Борисполі відмінили міжнародні рейси. Ми боїмось світу? Чи світ боїться нас? Далі буде.