субота, 18 листопада 2017 р.

Аварійний вихід

      Окремі аварійні виходи –  де знову чекають аркуші. Дим виїдає очі, пече, як від сліз. Насправді – ні, себе не обманеш. Щодня важче не думати про еміграцію. Щодня важче робити те, що вже далеке.

-          Роби, що хочеш.
Все це символи нашої країни, коли все розпадається, а хтось -будує. Вавилонську вежу, наприклад. Власну вежу. Чи дійсно варто? Двері в майбутній день завжди відчинені. Ніколи не було «добрих старих часів». Спроба втечі перестає бути спробою, якщо боїшся холоду.



неділя, 4 грудня 2016 р.

Знову це очікування тих самих конвертиків, справжніх поштових листів із вітаннями, квитків, куплених в останню мить, верхніх полиць в поїздах і несподіваних дзвінків. Чотири роки тому було очікування визнання за західним кордоном батьківщини і засніжений тиждень перед Різдвом, сповнений незвичних місцевостей Сянок, Устшики Дольні, Ржешув, переїзди, знов переїзди, діти-квіти «давайте я вам город скопаю», революційні пригоди, лимони і молоко, локальний штаб у нас вдома, кілька нічим непомітних свят і тільки торік, коли 1 січня стояла на вкритому кригою піщаному узбережжі, якось прийшло розуміння – добре, що ми зараз тут є. Просто існуємо, просто приїжджаємо через пів країни щоб випити вина і поговорити, просто не втрачаємо одне одного. За цей рік сталось багато з того, не мало б ніколи статися. Подовжились вдвічі церковні списки з іменами – близьких і не дуже. Це наче як відбудовується твій особистий цвинтар – з друзів і рідних, і випадкових знайомих. Пишучи сьогодні той список, я зрозуміла, що найбільше за все хочу, щоб він хоч якийсь час не подовжувався. Хоча б рік не додавати нікого. Все інше обов’язково відбудеться, як казав хтось розумний – хочемо ми того чи ні, сподіваємось чи ні.


середа, 24 серпня 2016 р.

На День Незалежності. Чверть століття нашої країни

Майже всі мої патріотичні фотографії, пов’язані або з роботою, або з подорожами,або знов-таки з іншою улюбленою роботою… то, зрештою, відчула що якби не усі попередні роки цих мандрівок, знайомств і випадкових зустрічей, то, можливо, відчуття Незалежності було б в мене зовсім іншим. Так, не буду заперечувати, що більшість з нас багато віддали за цю можливість – розмовляти рідною мовою, мати улюблену роботу, подорожувати і задавати питання, радіти посмішкам дітей, давати і слухати поради і жити на своїй землі. Але разом з тим всі ті трагічні подій, про які ми сьогодні згадуємо, подарували нам і усвідомлення цінності цих моментів, і неймовірних людей, які підтримували у, здавалось би, безвихідні часи, і мудрих наставників, яких ми, мабуть, і не помітили б в сірому натовпі за інших обставин.  І взагалі, відчуття що все будь-якої мити може змінитись і все ніколи не бути таким, як колись , додає цінності теперішньому моменту справжності, присутності тут-і-зараз – в розмовах, співчутті, посмішках, довірі…
Це все я до чого? До то, що всі попередні роки додавали нам мудрості, мабуть. Зі святом!
#Ukraine25

пʼятниця, 18 березня 2016 р.

Шість новел в пошуках режисера. Театральна прогулянка новелами Луїджі Піранделло

Шість новел в пошуках режисера. Театральна прогулянка новелами Луїджі Піранделло
(Не)критичні замітки з вистави «В саме серце. Театральна прогулянка по Піранделло» Дмитра Захоженко. Моє щире захоплення виражається приблизно так. Писати про театр – захоплення, тому можна дозволити собі трошки сентиментальності. 

неділя, 7 лютого 2016 р.

Фотоімпровізація «Життя: частки. Живе-неживе. Дійсне-вигадане»



Саме таку назву має виставка Надії Мельниченко та  Люди Lual, що триватиме у галереї «P.art.com» з 5 по 19 лютого.
Непросто визначити жанр  фотографій, що об’єднавшись отримали назву фотоімпровізації. Оформлені  в незвичній для галерей манері, з застосування різних  hand-made технік, чорно-білі та кольорові фотографії створюють ефект множинних реальностей, відзнятих з пам’яті авторок. Живе й неживе представлене людськими історіями-істотами, тваринами, покинутими і відтвореними ландшафтами,  дітьми, квітами, стихіями, камінням, безкрайніми кукурудзяними полями, гербаріями і піщаними мисами. За кожним знімком дійсності – живої і неживої – вгадується відбиток якихось важливих-мінливих подій чи станів, фрагментів пам’яті і настроїв,  самотності, або, навпаки, повноти взаємодії. У фотографіях простежується емоційні стані людей, зображених на них, або ж тих, хто знаходиться з іншого боку об’єктива. Засушені рослини, сходи, подвір’я, філіжанки з кавою, міські пустища – все це умовно неживе підкреслює вагомість життя, оздобленого цими орнаментами. Майстерність схоплених кадрів на вулицях, автостанціях, театральних залах так чи інакше натякає на швидкоплинність життя і на те, наскільки крихкими насправді є щоденні враження.
Дійсне й вигадане у виставці насправді настільки поєднані, що «дійсність» представлених на розсуд публіки фотографій залишається під питанням, як і реальність світу, створеного нашою уявою з уламків мрій.  Що саме з представленого фотохудожницями є (не)вигаданим – чи природні ландшафти, чи почуття закоханих на площах, чи довірливість домашніх тварин, чи близькість схоплених обріїв – залишається на розсуд глядача.
Неоднорідність формату і стилю фотографій форматувати масштаби наших вражень від життя та його часток, обираючи ту чи іншу рамку для кожного фрагменту і дозволений простір для кожного настрою.
Дякую авторкам за можливість теплого спілкування, нестандартність поглядів та бажання поділитися власними «частками» з оточуючим світом.

P.S. Виставка триватиме ще два тижні у галереї «P.art.com» за адресою: м. Київ, вул. Рейтарська, 2.

 

четвер, 22 січня 2015 р.

ТЕАТР ДЛЯ ДІАЛОГУ: говорити мовою образів, змінювати світ

«Одне маленьке дерево краще за купу каміння»
Августо Боаль

Ініціатива «Театр для діалогу» діє в Україні трохи більше року. «Революційної» зими 2014 року група активістів запросила до різних українських міст (Київ, Чернігів, Львів, Донецьк, Чернівці) тренерів «театру пригнічених» з інших країн для проведення серії театральний майстер-класів. Так було започатковане нове мистецьке явище в українському культурному просторі.
Специфіка «Театру пригнічених» в тому, що його метою є повернути людині засоби створення мистецтва, тобто перевести мистецтво від споживацького акту до акту творчого. Це соціальний театр, і він має на меті не тільки викрити існуючі в соціумі протиріччя, але й залучити публіку до їх обговорення і знайди способи їх вирішення. При цьому з точки зору теоретиків «Театру пригнічених», він не є ані психологічною практикою, ані соціальним проектом, ані виключно мистецьким актом – це дещо більше, що включає в себе кожний з цих елементів, але ним не вичерпується.
«Театр пригнічених» має такі основні функції–відповісти на питання чому в світі забагато несправедливості, і що ми можемо і маємо зробити, аби змінити це? Як говорив засновник і теоретик «Театру пригнічених» - бразильський режисер, драматург та політик Августо Боаль, це не театр для тих, хто пригнічений, а театр для здійснення соціальних перетворень.
Наразі цей соціальний театр є розгалуженим мистецьким методом з великою кількістю окремих самодостатніх методик, які можуть бути використані як в межах театру, так і поза ним – у викладанні, громадських обговореннях, психологічному консультуванні, конфліктології, журналістиці й літературній діяльності, і це тільки вершечок айсберга. «Дерево» театру пригнічених символізує зростання цього методу від філософії через ігри та образи до «прямої дії» та зняття соціальної напруги.

Що ж таке театр пригнічених в українському контексті? В суспільстві надзвичайних подій, що стають повсякденністю? В умовах нестабільності, коли пригніченість – це не індивідуальний стан, а тривалий стан суспільства? Філософію цього соціально-мистецького руху можна умовно розділити на три структурні елементи – обговорення, створення образу, перетворення.
Перший етап – обговорення –це виявлення проблеми та визначення, наскільки вона гостра й актуальна, оповідання індивідуальних історії. Тут театр пригнічених трохи схожий на документальний театр. Всі образи не є заданими, а створюються під час обговорення індивідуальних історій, конструюються з типових соціальних досвідів. Далі відбувається найцікавіше – на основі власних переживань формуються живі яскраві образи, моделі ситуацій. Це другій етап, на якому можуть бути створені сценки, завмерлі скульптури, а також естетичний контекст – оточуючі їх звуки, рухи та інші елементи, що створюють впізнаваність. На цьому, власне, закінчується етап театру і починається діалог. Глядачі як спів-автори театральної взаємодії, можуть втрутитися в сюжет і змінити його за власним баченням. Так може відбутись скільки завгодно разів, поки всі з присутніх не продемонструють своє відчуття ситуації і можливості її змін.
Специфіка цього театру ще й в тому, що тут немає чіткого розподілу на «акторів» та «глядачів», а є колективна взаємодія, під час якої актори та умовна публіка змінюються місцями. В окремих випадках театр пригнічених може відбуватись не тільки в закритому просторі, а й у відкритому соціальному середовищі, як у випадку методу «невидимого театру», коли кілька акторів розігрують  ситуацію безпосередньо в соціальному оточенні –на вулиці, в транспорті, тощо, але інші учасники ситуації не знають про це і починають вибудовувати свою взаємодію певним чином, як в повсякденному житті. Такий «прихований» експеримент з дійсністю може дати багатий матеріал для подальшої творчості або –в подальшому «прямої дії». І цим евристична роль театру пригнічених далеко не обмежується.
Українське суспільство сьогодні- чи є потреба у діалозі?
Почавшись з театральних «діалогів» на тему Майдану, протестів, насильницьких і ненасильницьких засобів суспільних перетворень, український «Театр для діалогу» разом із українським соціумом пережив трансформацію і перехід на іншу стадію – від експерименту до ініціативи. Перший публічний виступ «Театру для діалогу» в Києві відбувся 16 лютого 2014 року в Українському домі і зібрав велику аудиторію. Представлені сценки, створені за методикою «форум-театру» сприяли подальшому висловленню часто протилежних позицій і – частково – загострювали протиріччя між мирними протестувальниками і тими, хто прагнув рішучості, між нейтральними спостерігачами і активістами, між старшими і досвідченими та імпульсивною молоддю – між тими соціальними групами, що в той чи інший спосіб хотіли змінити цю  реальність. Здається, після «діалогів» в Українському домі учасники пережили всі можливі емоції, окрім байдужості.

А за кілька днів почались масові розстріли протестувальників і вулиця Інститутська перетворився на алею загиблих героїв, а Майдан з простору свободи на простів жалоби. Відкриті питання залишились, додались інші – частково такі, які не мають відповідей й досі.
На одному з занять з театральної методики «веселка бажань», коли відпрацьовувалось уміння управляти власними бажаннями й прагненнями, надійшли трагічні повідомлення про перших, хто потрапив до «Небесної сотні». На телефон приходили тривожні смс-ки. Відчайдушні хлопці з нашої репетицій поїхали на Майдан – захищати тих, хто там залишився, допомагати тим, хто міг опинитися безпорадним перед трагедією, театр «прямої дії» не змусив себе чекати.

Згадуючи власні відчуття, мені здається, що якби не наші театральні експерименти з відчуттями, бажаннями і висловленням всіх пригнічуючи моментів на сцені, можливо, наслідки тієї зими для мене були б інакшими. Кожен із тренерів, які називаються в театрі пригнічених джокерами, дав нам окрім знань та навичок щось таке, що було на той час необхідним –впевненість, віру, усвідомлення значущості дій або пасивності. Власне, в цьому теж і полягало завдання їхньої з нам роботи і навчання. Протягом року встигли відбулись майстер-класи з різних соціальних проблеми – універсальних і тих, що тільки виникли з початком Майдану, навчились робити образи з себе самих, змальовувати досвід так, щоб можна було ого показати іншим, мандрувати по лабіринтам власних відчуттів.
Анексія Криму й військові дії на Сході додало нових тем для театральних діалогів – це і проблем вимушених переселенців, і сімейні конфлікти, що призводять до шекспірівських трагедій в локальному контексті, внутрішні і зовнішні кордони, що виростають між людьми, і безпорадність людини перед соціальними викликами. Із цим всім працює «Театр для діалогу» і сьогодні. Нещодавно в музеї Майдану відбулась театралізована екскурсія «Майдан сьогодні», основною метою якої було переосмислення досвіду Євромайдану 2013-2014 рр. Відвідувачі музею змогли долучитись до образів повстанців, волонтерів, беркутівців, посидіти на умовних барикадах і вирішити в який образ вони підтримують саме сьогодні.
Зараз у ініціативи з’явилось додаткове «надзавдання» - видати українською мовою книгу Августо Боаля «Ігри для акторів та не акторів» та презентувати її у різних містах України. Видання призначене для широкої аудиторії – від студентів мистецьких вузів до громадських активістів. Крім того, видання книги засновника «Театру пригнічених» дозволить познайомити з його принципами й методиками зацікавлену аудиторію і використовувати надбання «театру пригнічених» якомога ширше. Отже, можете заходити на сайт «Спільнокошт» за посиланням https://biggggidea.com/project/792/, щоб підтримати ініціативу фінансово або розповісти друзям в соціальних мережах про так можливість.


Сьогодні, в чергову символічну дату для України, є сподівання, що своєю діяльністю «Театр для діалогу» сприяє єднанню й солідарності українців, або дозволятиме частіше почути одне одного навіть в часи, коли стріляють «Гради», а почути це вже частково і пробачити.

Завершити  хочеться фразою Августо Боаля: «Майте мужність бути щасливими».

пʼятниця, 7 лютого 2014 р.

Статьи — ART UKRAINE Искусство на баррикадах

Статьи — ART UKRAINE. Художники на баррикадах - "забыть и быть прежними уже не получится"

четвер, 23 січня 2014 р.

Explosive Nervosität in Kiew - швейцарские СМИ о нас.

a href=http://www.nzz.ch/aktuell/international/auslandnachrichten/explosive-nervositaet-in-kiew-1.18225384 class=

Die Ausschreitungen in Kiew sind Ausdruck einer wachsenden Frustration unter den Demonstrierenden über fehlende Fortschritte. Doch Präsident Janukowitsch kann sich ein Nachgeben kaum leisten. Für ihn geht es um alles oder nichts.

вівторок, 17 грудня 2013 р.

Статьи — ART UKRAINE

Статьи — ART UKRAINE - викликаючи бога революції.

середа, 4 грудня 2013 р.

РЕВОЛЮЦІЙНА КУХНЯ

…Якщо ви вагаєтесь, чи варто вночі ходити на Майдан, а вдень є робота/плани/навчання/обовязки, то останнє моя особиста думка – ходіть, особливо вночі, коли залишається менше людей – воно того варто. Нічний Майдан надихає і заряджає вірою у власні сили, він не страшний і привітний. Люди палять вогнище, гріються біля діжок з полум’ям революції, привітні дівчата роздають чай-печиво-всякі шняжки, спати/грітись/заряджати мобільні пристрої можна в Будинку Профспілок, там само роздають і збирають теплі речі для «страждущіх» і готують їжу на «польовій кухні». Якщо в душі є місце подвигу – хоча б невеличкому – там завжди потрібні умілі ручки і дбайливі сильні руки волонтерів для різноманітних завдань. І, оскільки кількість змерзлих і голодних людей на майдані чималенька, допомога потрібна цілодобово. Вчора я після 5 годин на кухні (після свого стандартного робочого дня) зрозуміла – ця діяльність настільки заряджає, що не відчуваєш втоми – ні фізично, не моральної. Обмеженість своїх фізичних сил відчула лише тоді, коли поверталась додому о 4й ранку. Ні, я не жалкую про понівечений манікюр і невиспаність перед 1 парою. Так, я знаю, що те, що я роблю – капля в морі. Чому я зараз не на Майдані? Бо хтось має написати цей текст і повісити його в Інтернеті. Вночі Майдан скидається на стоянку якогось давнього племені в степу – всі діжки з вогнем, пісні, вигуки, охорона… Тільки звуки мобільних пристроїв і спалахи камер нагадують про епоху, в якій живемо. І розуміння, що е плем’я молодих українців дуже сильне і сміливе по суті своїй. Хочеться сказати «непереможне», але в цьому ще не впевнена. Коли виходила з кухні йти додому, мене кілька раз спитали, чи є мені куди йти і запропонували свою допомогу абсолютно незнайомі люди. Піднімаючись Інститутською, прийшло ще одне усвідомлення – революційний Київ спокійніший за Київ звичайний. Середмістя порожнє і тихе, місто спить полохливим революційним сном. Інститутська живе своїм життям. З одного боку вулиці хлопці з Банкової, що блокують Кабмін, облаштували собі стоянку, з іншої – автобуси внутрішніх військ, в яких мирно сплять захисники Батьківщини, яким завтра можуть дати наказ полювати на перших. Все це охороняють химери з того самого будинку. Мабуть, о 4.00 ранку місто заслуговує спокою і нейтралітету. Повернувшись додому, відчула, як шкіра на руках пече від лимонного соку (нереальна кількість цитринок для чаю для революціонерів, сотні стаканчиків, печиво, мандарини, змерзлі волонтери, що розносили чай на Майдані – все пливло перед очима) і майже не відчувала фізичної втоми – тільки відповідальність, що л 8.00 треба йти на роботу. Ранок усвідомлено почався в швидкісному трамваї,що йде на Відрадний. Але там вже зовсім інший Київ та інша боротьба.

неділя, 24 листопада 2013 р.

Знімаючи на планшет революцію або 2 день Євромайдану

"You know It's time for a change But how And where do you start?"//Gogol Bordello "It Is The Way You Name Your Ship" Нарешті виповзла на майдан, правда, ще вдень, коли людей було значно менше, але видавали стрічки і читали вірші (більш, ніж посередні, але, як кажуть, «з душею»), говорили про «жодних амністій», про майдан 2004 року і т.д. Враження таке, що міліції більше, ніж людей. Питання-чого оті «вперед cмотрящие» все-таки бояться? В цілому інтелігентні і милі люди, без жодних проявів несанкціонованої агресії, жодних наметів (по неперевіреними даним – спроби були, але їх не дали поставити). Така собі light-версія революція з планшетами, фотографуванням на телефон, стрічками, що відрізаються активістами з великих мотків оксамиту і роздаються всім охочим… Є таке відчуття, що суспільство завмирає в передчутті чого більшого, «в тиші напередодні бурі». Так згадались події дев’ятирічної данини (так довго не живуть, справді) – помаранчеві стрічки на дерева в харківському парку Шевченка, «помаранчеві бригади ще повернуться», Жадан, холод виборчих дільниць, ненормований графік проведення eкзит-полів, на двох з яких працювала. Замерзлі руки, опитування на виході, «девочки, вы как синие мороженые курицы», засудження і співчуття, чай, моя напарниця боялась, що в її рідному Куп’янську її проклянуть за помаранчеву стрічку, але все-таки її носила. Вся ця символіка, культурний код, звідкись бралась а впевненість в тому, що «свободу не спинити», прохідна заводу, де була виборча дільниця, і люди ідуть і ідуть віддавати свій голос, а значить, теж на щось сподіваються. Автобус, що ходить раз на годину, останні й о 20.00, голосування триває, ми фіксуємо, мерзнемо, куримо і віримо в світле майбутнє. Нам по 19 років, у нас ще стільки попереду – щастя і досвіду. Як виявилось пізніше, в основному – досвіду. Початок професії, початок прийняття особистих рішень, розмови про відповідальність соціолога та інші важливі штуки. Та осінь і початок зими були знаковими. Тепер у деяких з нас ( - Доброго дня, скільки вам років, подивіться, будь ласка, на картку, за кого з цих кандидатів ви щойно проголосували…) діти у другому класі, кредити, машини, відкриті шенгенські візи, борги, коханці, а хтось просто пише в графі «науковий ступінь» - кандидат соціологічних наук. І ніхто не програв, як казав старий мудрий Євген Гудзь – «вы можете осознать это, прочитав кучу книг или проснувшись утром в собственной блевотине, в любом случае не прогадаете». Так повільно триває біографія і непомітні осені, доки починається новий виток соціального вибуху. Два майдани тоді в Харкові – символічний знак нашого міста. Тоді ще не було масових фоток на телефон та інших девайсів, тому не має візуально документованих джерел, як не було і чітких планів на майбутнє, просто віра у щось краще, в який-такий політичний рок-н-рол, сімейні драми а-ля «комсомола на на вас не хватает» і все-таки це було одне з перших політичних рішень, яке запам’яталось. Тепер все інакше, але не значить, що не правильно. На сьоднішньому майдані, вже в Києві, все цивілізовано і дійсно схоже на Європу, багато тих, хто молодший за нашу непевну незалежність, у кого немає того багажу тихого розчарування попереднім Майданом. Хтось з них вивчав його в курсі історії, для більшості з них – це історія. Можливо, вони, знімаючи на всі можливі камери цей процес, щось змінять? І дійсно, стрічки мають бути тільки кольору прапору, бо інші політичні символи вкрай затерті. P.S. Наступного дня з усіх усюд люди їхали автобусами крізь дощову ніч на Майдан. Передчуття справжності і «я молитимусь за тебе і твій маршрут» (с) Жадан Напередодні 100—тисячного мітингу був густий туман і яскраве освітлення площ, сьогодні в Борисполі відмінили міжнародні рейси. Ми боїмось світу? Чи світ боїться нас? Далі буде.

Скажи мені, хто твій ворог, я скажу, хто ти - інтрв'ю з Умберто Еко //нотатки під час Євромайдану

24.11.2011

«Кто ваш враг?»

Миланский замок Сфорца отдаленно напоминает Кремль. Это неудивительно: их проектировали зодчие одной школы. Умберто Эко живет в доме напротив, из окон гостиной видна одна из башен замка. От входа начинается длинный коридор, уставленный книжными шкафами, — он ведет в библиотеку. «Это моя маленькая студия», — ухмыляется писатель. Помещение огромное, здесь стоят издания XVIII–XXI веков. Более древние хранятся в кабинете Эко, куда пускают только избранных. В гостиной стеклянный шкаф — в нем классика французской антисемитской литературы, а также популярные во Франции XIX века романы-фельетоны. Все эти книги использовал в своих подделках капитан Симонини из последнего романа Умберто Эко «Пражское кладбище», который вот-вот выйдет в России

Политики, учите матчасть!

На Сицилии, в 900 километрах от Милана, я видел плакат, на котором студенты Палермского университета предъявляли свои претензии к администрации. На плакате был крупно набран слоган: «Эко в курсе наших требований». В Италии у писателя, философа и культуролога Умберто Эко, или Профессора, как его называют по всей стране, настоящий культовый статус. По дороге к его дому переводчица Эко Елена Костюкович показывает мне бар близ кафедрального собора, куда Профессор ходит пить аперитив, а миланцы — посмотреть на него.

Вы один из самых влиятельных интеллектуалов Италии, а может, и всей Европы. На Западе интеллектуалы имеют реальную власть?

Гораздо меньшую, чем вам кажется. Их влияние на настоящее равно нулю. Вот недавно мне прислали бумагу, в которой писатели выступают за мир в Сирии. Ну конечно, если в Сирии узнают, что за мир выступает сам Ален Бадью, что мира требует сам Бернар-Анри Леви, боевые действия немедленно прекратятся! Впрочем, я тоже эту бумагу подписал…

Но вот в том, что касается прошлого и будущего, — тут писатели действительно могут принести пользу. Они очень сильно влияют на то, как люди представляют себе прошлое и будущее. Хотя идея Платона о том, что интеллектуалы, управляя миром, сделают его лучше, — бессмысленная мечта.

Зачем же вы тогда подписали письмо за мир в Сирии?

Проще подписать, чем объяснить, почему ты не хочешь подписывать.

Недавно в интервью немецкой газете вы выступили с критикой папы римского: сказали, что он недостаточно хорошо образован. Интервью наделало много шума в Италии.

Мы же очень провинциальная страна. Если во Франкфурте кто-то скажет, что дважды два четыре, то все итальянские журналы будут повторять, что дважды два четыре. Папа образован очень неплохо, но в некоторых аспектах его философская подготовка действительно хромает.

Может быть, роль интеллектуалов состоит в том, чтобы советовать политическим деятелям читать нужные книги?

Да, я всегда говорил, что если бы Джордж Буш прочитал хотя бы пару книг об Афганистане, которые написали русские и англичане, то он бы не стал туда вторгаться. Он бы понял, что в этих горах все терпели поражения, даже сам Александр Великий оступился. Но не нашлось интеллектуала, который дал бы ему такой совет.

Или Гитлер: если бы он знал, сколько километров от границы до Москвы, если бы он знал, какая погода в России зимой, то вряд ли напал бы на СССР. Достаточно было прочесть «Войну и мир».

Рузвельт, когда началась война с Японией, обратился к крупнейшему на тот момент американскому антропологу Рут Бенедикт с просьбой сделать для него подробный анализ состояния японского общества. И она написала книгу «Хризантема и меч». И все генералы и адмиралы были обязаны ее прочесть. Считается, что именно поэтому в конце войны американцы отказались от бомбардировки Киото, этого японского Ватикана. Иначе была бы унич­тожена японская цивилизация. Впрочем, это всего лишь предположение. Но, без сомнения, благодаря книге Бенедикт американцы попытались понять психологическую ситуацию в Японии. И это помогло. Так что не все политики — идиоты.

Можете перечислить список книг для начинающего политика?

Нет универсального списка, все зависит от ситуации. Ну, разве что Библия.

Ну, Джордж Буш-то наверняка читал Библию.

Плохо читал.

Человеки против господ

«Пражское кладбище», шестой роман Эко, посвящено тому, о чем он думает и пишет уже давно, — тому, как и зачем люди сочиняют мифы и переписывают историю. Главный герой книги — капитан Симонини — профессиональный изготовитель фальшивок, будь то поддельное завещание или никогда не существовавший политический манифест. По заказу спецслужб Пьемонта, Франции и Пруссии Симонини пишет доносы и бумаги, разоблачающие несуществующие заговоры масонов, иезуитов и евреев, он приложил руку к делу Дрейфуса и к созданию «Протоколов сионских мудрецов». В Италии книга вызвала локальный скандал — раввины обвинили Профессора в том, что его книга слишком двусмысленна: у читателя может сложиться впечатление, будто придуманные Симонини заговоры существовали на самом деле.

Есть известная теория, что зло банально. Что вы об этом думаете?

Капитан Симонини как раз классический пример банального зла. Вообще в истории человечества глупостей было гораздо больше, чем истинных злодеяний. С другой стороны, зло — всегда глупость. Вот и выходит, что зло банально.

Но ваш герой не только банален. Он все-таки довольно умен.

Да, но он все делает как бы по инерции. Он подделывает бумаги и фабрикует тайные протоколы, не размышляя о том, хорошо он делает или нет. Он как банковский клерк, который каждый день делает записи и при этом не отдает себе отчета в том, что через его руки проходят миллионы или миллиарды.

Мне всегда казалось, что банален лишь рядовой исполнитель. А где-то есть некий злой гений, который и является настоящим двигателем зла.

Если мы говорим о преступлении, а зло — это преступление, то, конечно, для некоторых видов преступлений требуется кто-то умнее других людей. Впрочем, слава к таким злодеям чаще всего приходит постфактум, благодаря телевизору и кино. Именно они делают их идолами и злыми гениями.

Все, что говорит Симонини, вся его ксенофобия — это банальности. Даже Муссолини не тянет на злого гения — послушайте, что он говорил: одни банальности, ничего интересного.

Придумывая Симонини, я перебрал множество разных персонажей. В том числе и многих современников. Во всех странах есть люди, которые выдумывают факты и печатают ложь в газетах и журналах. Таким людям вранье кажется совершенно нормальным. Тут вот в чем дело: представление об этичности или неэтичности того или иного поступка есть только у людей с воображением. Только они и могут сделать усилие и вообразить, что от их поступка кому-то может стать больно, плохо. А таким, как Симонини, воображения не хватает. Вот они и дают волю своим природным склонностям. Самым банальным образом.

Сейчас в Италии у вас вышла новая книга — исследование образа врага, фактически «другого». А кто был первый «другой» в вашей жизни?

В раннем детстве я делил людей на две категории: «господин» и «человек». Между ними была большая разница. У господина была шляпа и галстук, а у человека — кепка. Когда я в детстве подбегал к двери, то всегда точно знал, кто к нам пришел — человек или гос­подин. Человек — это, скажем, мясник. Вот так у юного буржуа появились первые социальные фобии.

Однажды я спросил у мамы, что такое революция. «Это когда рабочие отрубают голову всем служащим, таким, как твой отец». То есть «человеки» отрубают голову «господам». Так что мой первый «другой» был представитель иного социального класса.

А люди с другим цветом кожи?

В детстве я не знал, что такое расизм, так как не сталкивался с людьми, у которых был отличный от моего цвет кожи. Первый чернокожий, которого я увидел в своей жизни, был американский солдат, то есть это было уже в конце войны. Вообще это странно, ведь мое детство пришлось на период, когда Италия владела колониями в Африке… Но жители колоний не приезжали в Италию.

А для фашистской пропаганды «другими» были французы и англичане. Во времена моего детства на радио был диктор, который каждое интервью заканчивал словами: «Пускай бог покарает проклятых англичан». И чтобы подчеркнуть, насколько ненавистны богу англичане, он объяснял, что они едят пять раз в день, в отличие от более бедных и скромных итальянцев. Все было хорошо, пока в один прекрасный день я не обнаружил, что тоже ем пять раз в день. Сперва утром, потом мне давали немного перекусить в школе, потом обед в полдень, потом в пять вечера, потом ужин.

А русские? Их не ненавидели? Италия же находилась в состоянии войны с Советским Союзом.

У нас не было антикоммунистической и антисоветской пропаганды. Ведь, согласно официальной версии фашистского правительства, с коммунизмом в Италии было давно покончено, а значит, не стоило говорить и о коммунизме где бы то ни было еще. Я помню, во время войны появились первые антисталинские карикатуры, в них были стихи, высмеивавшие «кремлевского колосса». Но нас коммунизмом не пугали и не расписывали его ужасы.

Даже зимой 1942–1943 года, когда итальянская армия потерпела страшное поражение на Дону?

Так мы же не знали о том, что что-то там случилось.

В XIX веке врагами были иезуиты, масоны и евреи. Потом англичане и французы. А кто сейчас враги для итальянцев? Механизм фальсификации документов, которые провоцируют ненависть, по-прежнему работает?

Да, конечно. Этот механизм работает не переставая. Он все тот же, что и во времена Симонини. Между прочим, именно он заставляет объявлять то, что и так всем известно, выдержками из секретного досье. Благодаря WikiLeaks мы знаем, что в секретных документах дип­ломатических ведомств содержится то, что уже много раз печаталось в прессе. Например, опубликованная на WikiLeaks депеша о конфликте между Берлускони и главой объединения промышленников — это просто-напросто много-много выдержек из прессы. Чем это не работа Симонини? Он трудится не покладая рук.

Американцы пахнут по-другому

«Злоупотребление пивом лишает немцев способности хотя бы в малейшей мере почувствовать свою вульгарность. Наивысшее выражение их вульгарности — что они не стесняются собственной немецкости. Хвалятся чревоугодником Лютером, безнравст­венным монахом (он призывал жениться на монахинях?), и радуются, что он испаскудил Священное Писание, переведя его на немецкий язык. Кто-то сказал о них, только кто это был — не помню, что немцы дурят себя двумя главными европейскими наркоти­ками: алкоголем и христианством. Тщеславятся своей глубиной. А вся-то глубина-то, что язык их мутен, не имеет ясности, как французский, и не выражает того, что полагалось бы сказать».

(Умберто Эко «Пражское кладбище»)

И все-таки кто же сейчас главные враги Италии?

Для доброй половины итальянцев врагом номер один был Берлускони. И про него публикуют множество как правды, так и сфабрикованного бреда. А что касается других врагов Италии, у меня на эту тему есть история, которую я всегда рассказываю.

Дело было в Нью-Йорке. Я ехал в такси, а за рулем был пакистанец. И он был очень разговорчив. «Откуда вы? Где находится ваша Италия? На каком языке говорят в Италии? Откуда вы знаете английский? А кто ваш враг?» — «В каком смысле?» — изумился я. «Ну, враг. Тот, с кем вы враждуете на протяжении столетий. Тот, кого убиваете вы, и тот, кто убивает вас». Я задумался: «На протяжении большей части XIX века таким врагом была Австрия, но потом мы отняли у них Триест и успокоились. В начале последней войны мы имели одного врага, а закончили ее, воюя против совершенно другого. А сейчас у нас, наверное, таких врагов не осталось». Он на меня посмотрел так, будто я ему признался, что я гомосексуалист.

Потом я стал размышлять над нашей беседой и понял, что на протяжении практически всей истории Италии шла война между городами. Один город ненавидел другой. Так что у нас враги были внутренние.

А теперь послушайте, что говорит Босси (Умберто Босси — лидер правой партии «Лига Севера», выступающей за автономию или даже независимость богатых и промышленно развитых северных провинций Италии. — «РР»). Его враги — внутри Италии. Наша страна никогда не была единой, и после объединения нам досталась эта междоусобная вражда: города давно уже не города-государства, но продолжают считать друг друга врагами.

Я был поражен тем, насколько пизанцы ненавидят ливорнцев, а ливорнцы — пизанцев. А ведь это два маленьких соседних города.

О, ну это Тоскана! В Ливорно считают, что лучше иметь покойника в доме, чем пизанца у ворот. Хотя сейчас противостояние между ливорнцами, пизанцами, жителями Лукки и прочими тосканцами давно уже превратилось в некоторую игру.

А вот расизм, нацизм — это уже не игра. Он ведь у нас тоже есть. Я уже говорил, что, когда я был маленьким, у нас вообще не было эмигрантов. И вот лет тридцать назад я ехал на поезде из Болоньи, и состав почему-то пришел не на центральный вокзал, а на станцию на окраине города. Было полдвенадцатого ночи, все такси куда-то исчезли, и я сел в последний поезд метро. И с удивлением обнаружил, что во всем вагоне я — единственный человек с белой кожей. В Италии со мной такое было в первый раз.

Мы все немного расисты и нацисты, когда дело касается «других», особенно если они живут совсем рядом с нами. Вот эскимосы таких сильных чувств не вызывают: они слишком далеко от нас. Или, скажем, австралийские аборигены: против них ведь расисты не выступают. А вот против албанцев — пожалуйста. После Второй мировой войны вдруг обнаружилось, что итальянцы — нацисты и не любят румын, сербов и хорватов. Нацизм всегда иррационален, но он опирается на некоторые отрывочные факты. Многие иммигранты приезжают в Италию без документов, и среди них встречаются преступники. А среди людей с белой кожей преступников разве не бывает? Но нацист об этом не думает.

И что же нам делать с этим? С ксенофобией внутри самих себя?

Всевозможные «другие» были всегда и всегда будут. Например, летом в переполненном поезде вы легко узнаете американца по запаху. Дело в том, что американец ест не то, что мы. И у чернокожих запах не такой, как у нас, тогда как им, конечно же, кажется, что это мы пахнем иначе, чем они. И у русского другой запах, чем у француза. Достижение цивилизации — это как раз умение держать себя в рамках и не давать волю своему нацизму или расизму. В конце концов, мы же не поддаемся на зов секса и не бросаемся на каждую встречную женщину! А между тем это было бы так естественно…

А инопланетяне могли бы стать универсальным врагом для всего человечества?

Нет, это как с эскимосами: они для этого слишком далеко. Что это за враг, который находится неизвестно где? Тут другое: это просто страх перед неизвестностью.

А страх перед неизвестностью и страх перед «другими» — разные страхи?

Да. Возьмите ку-клукс-клан. Они готовы убивать негров, но не будут убивать инопланетян. Да, в антисемитизме важную роль играл лингвистический вопрос: евреи всегда говорили на непонятном языке. Но Симонини ничуть не антисемит. Он ведь этих евреев, которых ненавидит, сам выдумал. Тут весь вопрос в рынке сбыта для торговца заговорами. Рынок, где можно торговать антимасонскими и антииезуитскими бумагами, очень маленький. А вот антисемитский рынок большой. Вот почему зло банально: Симонини даже не способен на настоящую ненависть. Эти люди меняют партии как перчатки, а на сильное чувство и настоящую ненависть они не способны.

Без врага жить можно?

На протяжении всей истории люди нуждались во враге. Но я думаю, что возможно без него обойтись. Я об этом пишу в своей новой книге. Вспомним греков: они ненавидели персов, потому что те были варвары, то есть люди, которые не могут говорить, произносят вместо слов «бар-бар-бар». А уже на это наслаивались рассказы про их дикость и жестокость. Римляне не любили германцев: Тацит писал, что они не умеют работать. А уже к этому прибавлялись упоминания о злобе и жестокости.

Каждое общество нуждалось во враге и в обосновании своей ненависти. Но это все были общества, которые не чувствовали себя в безопасности. Общество, которое чувствует себя в безопасности и живет в согласии, не нуждается во враге. А вот диктаторы — они без врага обойтись не могут.

Во всем виноваты русские

«Я убеждался, что продавать идею заговора можно так: не предлагать вообще ничего оригинального, а только и предельно то, что уже известно или могло бы быть известно из других источников. Все верят только тому, что уже знают. В этом и есть красота Универсальной Формы заговора».

(Умберто Эко «Пражское кладбище»)

Вы периодически используете слово «интеллигенция» — что оно для вас значит?

Это термин, который пришел из нашего языка, а потом в вашем языке обрел новое значение. Так бывает нередко. Французские поэты-символисты писали о «сплине», а англичане, читая Бодлера, не понимали, что он имеет в виду. Та же история с «русским салатом». У вас он называется, кажется, «итальянский салат»?

Нет, оливье.

Ах, да. Моя переводчица Елена Костюкович рассказывала, что ее в Москве спрашивали, как будет по-итальянски «мафия». Но вернемся к интеллигенции. Я употребляю это слово в несколько ироническом смысле, чтобы обозначить образованную прослойку. Впрочем, степень моей иронии зависит от контекста.

Год назад левые одержали в Милане на выборах большую победу — их кандидат стал мэром, сместив ставленника Берлускони. После этого был большой митинг, и вы в нем участвовали. Интеллектуалу разве место на митингах?

Нет, это было не место интеллектуала. Это было место гражданина. Певец, футболист или романист известнее, чем остальные граждане. И он может и должен использовать свой статус для достижения общественно важных целей. Так что я там был не в роли интеллектуала. Я использовал свою известность в качестве интеллектуала, чтобы говорить как гражданин.

Почему Берлускони, хотя все в Италии его ненавидели, раз за разом выигрывал выборы? Демократия несовершенна? Может, заменить ее властью интеллектуалов? Или какой-то другой формой правления?

Да нет, демократия тут ни при чем. Это вы виноваты. Вы, русские.

Мы?!

После того как рухнул Советский Союз, американцам больше не нужно было поддерживать в Италии христианских демократов как последний заслон против коммунис­тов. Американцы перестали их поддерживать, и партия развалилась из-за обилия коррупционных процессов. Через два года после падения Берлинской стены в итальянской политике образовалась огромная дыра справа. И кто туда влез? Берлускони. У него хватило ума и пространства для маневра, чтобы привлечь на свою сто­рону весь электорат, раньше голосовавший за правых. Ну, и шарма, чтобы соблазнить своими обещаниями пожилых женщин.

Разве то, что вы рассказываете, не классическая теория заговора?

Да нет. Американцы просто долго использовали христианских демократов для контроля над Италией и Средиземноморьем. А когда те оказались им не нужны, они их просто кинули. При чем тут теория заговора?

Ваш роман — об объединении Италии. Италия и Германия объединились почти одновременно, в 1860–1870-х годах. 140 лет спустя Германия выглядит единой, а Италия — разобщенной.

В Германии была имперская идея, которая очень помогла объединению нации. А у нас такой идеи не было. И там был Бисмарк, который день и ночь работал над созданием единой Германии. А мы — страна городов, которые всегда воевали друг с другом. Италию даже римляне толком не смогли объединить: после пяти-шести веков жизни в одном государстве города и области снова обрели независимость. К тому же Германию всегда населяли только германцы, и правили ими только германцы, а у нас были византийцы, арабы, испанцы, австрийцы, и это лишь усугубило раздробленность.

Вам не кажется, что Италия 1860 года очень похожа на Европейский союз сейчас? Есть непохожие друг на друга части: богатые Пьемонт и Ломбардия — как Германия и Франция, бедные Сицилия и Калабрия — как страны PIIGS. Тогда регионы пытались объединить идеей итальянского национализма, сейчас — идеей евроинтеграции. Так что же, учитывая нынешнюю разобщенность Италии, получается, что Европейский союз обречен?

Нет, Италия имеет тенденцию разваливаться, потому что нашу страну искусственно объединили. А Европейский союз — это совсем другая история. Он должен привести нас к исчезновению наций, которые в той или иной степени формировали жизнь Европы последние 800 лет. Теперь более важным будет союз, например, Барселоны и Загреба, чем союз Испании и Хорватии. Нас ждет новая федерация городов, и так Европейский союз сможет выжить. По крайней мере у него есть такой шанс.

В «Пражском кладбище» вы много рассуждаете о поп-культуре XIX века — романах-фельетонах (книгах, которые публикуются по главам в газете или журнале. — «РР»). В чем разница между поп-культурой XIX века и поп-культурой современной?

В XIX веке появляется индустрия производства культурных продуктов. И культура делится на две части — высокую и массовую. Бальзак — высокая культура, Дюма — массовая.

В ХХ веке появляется больше уровней. Скажем, первые комиксы были рассчитаны на самый низкий уровень. Дальше идет средний уровень, тут классический пример — Сомерсет Моэм. Этот уровень рассчитан на мелкую буржуазию. Наверху находятся писатели, которые пишут только для других писателей.

Но во второй половине века все перемешивается. Появляются смешанные уровни — поп-арт или поп-музыка, в которых есть что-то и от массовой культуры, и от авангарда. Теперь культура превратилась в архипелаг из тысячи островов. Комиксы были поп-жанром, а сейчас есть комиксы, рассчитанные только на университетских профессоров. Я такие комиксы, кстати, терпеть не могу.

А как вы относитесь к «Симпсонам» или «Южному парку»? Мне кажется, что у вас и у создателей этих мультсериалов схожее чувство юмора.

Я не видел ни одного из этих мультфильмов, но, возможно, когда-нибудь посмотрю. Я соглашаюсь на встречи с журналистами только потому, что иногда благодаря им узнаю что-нибудь интересное.


середа, 10 жовтня 2012 р.

субота, 19 листопада 2011 р.

formspring.me

Перманентное интервью со мной. Все, что вы не решались спросить off line. http://www.formspring.me/Volkovskaya

середа, 9 листопада 2011 р.

субота, 1 жовтня 2011 р.

субота, 10 вересня 2011 р.

Актуальные вопросы


Четыре актуальные проблемы на сегодня.

1. Организация концерта Андрея Орловского и Никиты Стихами в Киеве – где? целевая аудитория? Печать афиш – н каком языке? И прочия орг.вопросы.
2. Подача заявки на грант для гуманитариев от… Снова-таки вопрос –как себя «продать» максимально выгодно и с некоторым интеллектуальным лоском?
3. Подача работы на конкурс «Кращий молодий соціолог року». Первое место получать не намерена, просто продолжаю традицию. Проблема – эссе и рекомендации. Если первое зависит исключительно от меня, то вторые уже не очень.
4. ДИССЕР, ДИССЕР, ДИССЕР. И незабвенная расшифровка заседания отдела.
Хочу блокнотик moleskine, чтобы записывааеть всякие важные нужности и полезности. П

ока что не придумала. почему именно его, но хочу. И вообще, как вычитала в каких-то интернетах
«Я девочка, я не хочу ничего решать, я хочу платье». Ну, или хотя бы красивый блокнот. А решать ничего не хочу, да.

четвер, 4 серпня 2011 р.

formspring.me

Society, relations, media, art, literature http://formspring.me/Volkovskaya