Знову це очікування тих самих конвертиків, справжніх поштових листів із вітаннями, квитків, куплених в останню мить, верхніх полиць в поїздах і несподіваних дзвінків. Чотири роки тому було очікування визнання за західним кордоном батьківщини і засніжений тиждень перед Різдвом, сповнений незвичних місцевостей Сянок, Устшики Дольні, Ржешув, переїзди, знов переїзди, діти-квіти «давайте я вам город скопаю», революційні пригоди, лимони і молоко, локальний штаб у нас вдома, кілька нічим непомітних свят і тільки торік, коли 1 січня стояла на вкритому кригою піщаному узбережжі, якось прийшло розуміння – добре, що ми зараз тут є. Просто існуємо, просто приїжджаємо через пів країни щоб випити вина і поговорити, просто не втрачаємо одне одного. За цей рік сталось багато з того, не мало б ніколи статися. Подовжились вдвічі церковні списки з іменами – близьких і не дуже. Це наче як відбудовується твій особистий цвинтар – з друзів і рідних, і випадкових знайомих. Пишучи сьогодні той список, я зрозуміла, що найбільше за все хочу, щоб він хоч якийсь час не подовжувався. Хоча б рік не додавати нікого. Все інше обов’язково відбудеться, як казав хтось розумний – хочемо ми того чи ні, сподіваємось чи ні.